Blog-避難民たちの言葉

私は最後まで信じられませんでした。
ロシアのウクライナへの侵略よりも宇宙人の存在を信じていました。
戦争の 2 日目に、戦車、装甲兵員輸送車、自走多連装ロケット砲 「グラード」、5,000 人の志願兵が私たちの家の前にやってきたとき、私はやっと信じ始めました。
ウクライナ軍がロシア軍を迎え撃つために道路封鎖を準備をしていたのは、私たちの家から 3 メートルの場所です。
私たちの家は街の端にあり、現在も敵がザポリージャを占領するのを防ぐために毎日激しい戦いが繰り広げられている場所にあります。
当時はまだ戦闘はありませんでしたが、戦車やミサイルのことを考えるだけでも頭がおかしくなりそうでした。
今にも発砲しそうな稼働中の戦車を見たことがありますか? 私の小さな妹たちは見ました。
彼らはティーンエージャーであり、あまり恐れを示しませんでしたが、地獄のように恐怖を感じていました。
私たちの周りで起こっているすべてのことから、彼らの顔色はどんどん悪くなっていました。
絶え間ないサイレン、15 人と動物がいる小さな地下室、防寒着やシャワーを要求する兵士、パッチを当てた窓、夜間に明かりをつけられないこと。
轟音が鳴り響く時、振動で家の壁が崩れそうな時、少女たちは必死に泣かないように大切な猫を抱いていました。
約 1 か月が経過し、彼らは私たちから 45 キロ離れた都市を占領しました。
単なる都市ではなく、原子力発電所でした。
それから母は私たちに出て行くべきだと言いました。
私は自分の14歳の妹を遠くに連れていかなければなりませんでした。
お母さんは仕事があり、他の人を助けたいという願望があったので、私たちと一緒には行きませんでした。
叔父の娘 (同い年、14 歳) は、行く場所が近くなく、そこで何が起こるか分からなかったので、私と一緒に出て行くことを許可されませんでした。
しかし、私は妹が二度と恐怖で泣かないように、できる限りのことをすると確信していました。
私たちは、運転席のキャビンでボランティアのトラックに2日間眠らずに座っていました。
私たちは1000キロ、6つの大都市、45の検問所を通過しました。
それぞれの検問所で立ち止まり、パスポートをチェックされていました。
夜に雪が降っている中ですぐに通されたこともあれば、何時間も待たされたこともありました。
戦争から逃れようとした人々は、何キロにもわたる列に長い間並んだ後、気が狂いそうでした。
水がなくなった人やガソリンがなくなった人、誰かは最後の忍耐力を失っていました。
途中で怒っている人にたくさん会いました。
クリスチナにとって、眠りにつくことができずに座りっぱなしなことよりもさらに苦痛でした。
私達は避難用の車両だったので先に通ることが許可されていました。
しかし、自家用車で同じように避難しようとしている人はそれに対して不満を持っていました。
何人かの男性は叫び、バットで車を殴り、機関銃を持った男に脅かされていました。
妹は母親や家族から離れさせられて、どこかへ連れいていかれて、その過程で虐待を受けました。
ただの可哀想な少女です。
最終的に、私たちは親戚が住んでいるウクライナ西部の小さな町、ノボヤヴォリフスクに到着しました。
そこで数日休んでポーランドに行く予定でした。
彼らの家は、残念ながら戦略的目的である軍事訓練場の近くにあるため、母は私たちが親戚の家に長く滞在することを望んでいませんでした。
どういうわけか、私たちはそこに1週間とどまり、ここではすでに安全であるかのように感じ、私たちは外国に行くことを拒否されました。
しかし、私からの最高の人生のアドバイスは – 常にあなたのお母さんに耳を傾けてください。
夜、田舎の建物、暖かい毛布、あなたの隣には妹がいて寝ている時に轟音鳴り始めた。
ライトが点灯し、ナザールが部屋に駆け込み、「ミサイル！」と叫びはじめました。
地下室に逃げなければなりません、これは村の家にいる時の唯一の避難所です。
それは、祖母が通常ジャムとジャガイモを保管している狭い入り口の地下室です。
みんながが叫びながら家の中を走り回っています。
クリスチナと私はすでにサイレンに慣れているので、避難所で朝まで寝るために必要なものを集めていました。
私はシャワーを浴びる準備ができていましたが、おびえて震えているナザールは、私たちを中庭に連れ出し、山を見ないように言いました。
地下室に行くには、庭を通らなければなりませんでした。
ナザールにはとても感謝していますが、彼は周りを一切見ないように言うべきでした。
1 週間前、私たちは 1,000 km、6 つの大都市、45 の検問所を通って、それぞれの検問所で立ち止まり、人生で最悪の日々を経験しました。
私が外に出たとき、周りを見ないことは不可能でした。
ホラー。
ミサイルが次々と空中で飛んでいて建物に落ち、爆発し、すべてが燃えていました。
音はすごく大きくて、火は消せるものではなかったです。
夜でしたが明るい炎を通してすべてが見える地獄のような夜でした。
走ったのは数分でしたが、そこで人生が止まったような気がします。
私は全てのミサイルが落ちた場所にいたような気がしていました。
私達から 1 km 以内に住んでいて、数秒で火の中にいるすべての人や動物を想像しました。
恐ろしい轟音しか聞こえなかった。
クリスチナは朝まで一言も発しませんでした。
しかし、彼女は子供のように、今でも38発のミサイルが空を飛んで爆発した音を再現することがあります。
そのようにして、彼女は自分がもうそこにいないこと、安全であることを思い出しています。
私たちは地下室に入りました。
ナザール – 21 歳の少年は震えながら泣き叫び、父親はタバコを吸い、母親と祖母は大声で祈っています。
妹と私は震えが止まりません。
想像してみてください-庭には地獄があり、私たちの隣には泣き叫んでいる人と祈っている人達がいます。
私はこれで終わりと思いましたが、隣に子供がいるので諦める権利はありません。
私は一度も泣きませんでした。
今日私達には何も起こらないと妹に言いました。
そもそも何が起こったのか？
彼らは、新兵が訓練のために最近到着した軍事訓練場を爆撃していたので周囲の建物も攻撃されました。
多くの死者が出ました。
朝、ナザールはがれきの整理に行き、私たちはポーランドへ出発しました。
そこでは母の友人の家に住んでいました。
彼らは私たちを助け、世話をしてくれました。
長い間、クリスチナは大きな音や空を飛ぶ飛行機に恐怖を感じていました。
これは、ロシア人が全世界を危険にさらしていることを暗示していました。
そうです。
彼らは、小さな女の子がどこに隠れるべきかわからないような世界を作りました。
ポーランドでは、私たちは毎日ニュースをめくるだけの暮らしをしていました。
しかし、そこにもいくつかの問題がありました。
私は妹の正式な保護者ではありません。
私はそこで保護をすることができませんでした（私はポーランドの裁判所にさえいました）。
したがって、クリスチナはそこで助けを受けることも、学校に行くこともできませんでした。
その後、私は職を失いました。
ウクライナのIT企業で働いていましたが、会社との契約が終了し始めたという事実のために、私の給料は半分に減りました。
このお金では生活と家族を養うことができず、国を助けることもできなかったのでヨーロッパで仕事を探し始めました。
しかし、そこでの会社側の需要は非常に高く、諦めかけた時、親友が私を日本に招待してくれました。
100%ここで仕事が見つかると言われました。
クリスチナは母親から遠く離れたくなかったので、まず私が一人で日本に行って落ち着いてから、母親と妹を連れて行くことにしました。
そして、私は仕事を見つけ、アパートを借りて、すでにクリスチナと一緒に母が到着するのを待っています。
最後に、ウクライナの人々に避難所、最高の社会条件、そしてシンプルな人間の思いやりを提供してくれた日本政府のかけがえのない支援に私は限りない感謝の意を表したいと思います。
私の周りのすべての日本人、私が会う機会を与えられたすべての人、私が一緒に仕事をしているすべての人、そして長い間ここに住んでいるウクライナ人、彼らの存在なしでは私の生存は想像できません。
私が雄弁になろうとしているだけだと思う​​かもしれませんが、私がここ日本でどれほど救われたかを完全に説明するのに十分な言葉がないくらいです。

レフチェンコ・イローナ（ザポリージャ）

Почну з початку.
Я до останнього не вірила.
Я була здатна повірити в існування інопланетян більше ніж в існування російських окупантів.
Я повірила, коли на другий день війни під наш дом під’їхали танк, декілька БТРів, установки ГРАД та 5 тисяч добровольців.
Якщо ви не зрозуміли, то саме за 3 метри від нашого дому ЗСУ зробили блокпост, готуючись зустрічати росіян.
Наш дім знаходиться на краю міста, саме з того боку, де зараз кожен день ведуться криваві бої, щоб не дати ворогу захопити Запоріжжя.
На той час боїв ще не було, але навіть думка про танки та ракети зводила з розуму.
Ви коли-небудь бачили працюючий танк, схожий на такого, що от-от вистрілить? А мої маленькі сестри бачили.
Вони підлітки і дуже страху не показували, але вони були до біса нажахані.
Їх погляди і рухи холодніли від усього, що тоді відбувалося навколо нас.
Постійні тривоги, маленький підвал з 15ю людьми і тваринами, військові, які просили теплі речі або в душ, залатані вікна і неможливість вмикати світло ввечері.
А коли починало гуркотіти, я маю на увазі, коли було таке відчуття, що розваляться стіни в домі, дівчата бігли за своїми котами, всім нутром намагаючись стриматися та не заплакати.
Пройшов десь місяць і захопили місто в 45 кілометрах від нас, не просто місто, а атомну електростанцію.
Тоді мама сказала, що ми маємо їхати.
Я маю забрати свою рідну 14 річну сестру і відвезти її подалі.
Мама мала роботу і бажання допомагати іншим, тому з нами не поїхала.
Доньку мого дядька (такого ж віку 14 років) зі мною просто не пустили, тому що дорога не близька і ми не знали, що може там статися.
Але я була переконана, що зроблю все можливе, щоб сестрі більше ніколи не хотілося плакати від страху.
Ми їхали на волонтерській вантажівці, в будці водія, сидячи, 2 доби, без сну.
Ми проїхали 1000 км, 6 великих міст, 45 блокпостів і на кожному ми зупинилися, де в нас перевіряли паспорти.
Дехто вночі і в хурделицю пропускав швидко, а дехто змушував чекати годинами.
Знаходячись довго в кілометрових чергах, бажаючі втекти від війни просто скаженіли.
Хтось залишався без води, хтось без бензину, хтось втрачав останнє терпіння.
Нам по дорозі трапилося багато обурених людей.
Це було навіть складнішим для Христини ніж їхати сидячи без змоги заснути – якісь мужики кричали, били битами по машині, хлопці з автоматами допитувалися і не вірили.
А вона – просто дівчинка, яку змусили залишити маму, родину, поїхати геть та ще й по дорозі знущалися.
Але врешті решт ми доїхали до Новояворівська – це невеличке місто на Західній Україні, де живуть наші родичі.
Ми повинні були там відпочити кілька днів і поїхати до Польщі.
Мама не хотіла, щоб ми залишались в родичів надовго, бо їх дім знаходиться біля військового полігону, що в темні часи на жаль є стратегічним об’єктом.
Якось вийшло, що ми там засиділися, минув тиждень, нас відмовляли їхати на чужину, начебто тут і так безпечно.
Але найліпшою життєвою порадою від мене буде – Завжди слухайте свою маму.
Ніч, сельська будівля, тепла ковдра, сестра поряд, ти спиш.
В ухах починає стріляти, вмикається світло, Назар вривається в кімнату, кричить – ракети.
Треба бігти в погреб, це єдине укриття, яке може бути в хаті у селі.
Так, так саме той погреб під землею з вузеньким входом, де бабусі зазвичай тримають консервацію і картоплю.
Всі кричать, бігають по хаті, метушаться.
Ми з Христиною вже звикли до сирен, тому повільно збираємо все необхідне, щоб доспати до ранку в укритті.
Чесне слово, я була готова ще в душ піти, але наляканий тремтячий Назар просто випхав нас за шкірку на двір, благая не дивитися до гори.
Щоб дістатися до погреба, треба було пробігти двором.
Ми дуже вдячні Назару, але треба було просити нас взагалі не дивитися навкруги.
Тиждень тому ми проїхали 1000 км, 6 великих міст, 45 блокпостів і на кожному ми зупинилися, щоб пережити найгірший день в моєму житті.
Коли я вибігла на вулицю, неможливо було не побачити.
Жах.
Ракети одна за одною палаючи летіли у повітрі, падали в будівлі, вибухали, і все горіло.
Звук був страшенний, вогонь було не здолати.
На дворі була ніч, пекельна ніч, де все було видно через яскраве полум’я.
Ми бігли декілька хвилин, але в мене зараз таке відчуття, що я там застряла на все життя і не можу зрушити з місця.
З кожною ракетою я опинялася на тому місці, куди вони потрапляли.
Я уявляла кожну людину і тварину, які жили в кілометрі від мене і за секунди опинялися в огні.
Я не чула нічого крім страшного гуркоту.
Христина не промовила ані звуку аж до ранку.
Але вона, як дитина досі інколи відтворює звук, з яким 38 ракет летіли в небі і вибухали, таким способом вона нагадує собі, що вона вже не там, що вона в безпеці.
Ми забігли в погреб.
Назар – 21 річний хлопець тремтить і плаче, його батько курить, мама з бабусею в голос гучно моляться.
Сестра і я не можемо подолати заціпеніння.
Уявіть – на дворі самісіньке пекло, біля нас або істерика, або “отче наш”.
Я мала подумати, що це все, але коли біля тебе дитина, ти не маєш права здаватися.
Я не заплакала жодного разу.
Я просто сказала сестрі, що з нами сьогодні нічого не станеться.
А що взагалі сталося?
Бомбили військовий полігон, в який нещодавно приїхали початківці на навчання, під удар потрапили будівлі навколо.
Було дуже багато загиблих.
Зранку Назар пішов розбирати завали, ми поїхали до Польщі.
Там ми жили в маминої подруги.
Нам допомагали і про нас піклувалися.
Христина ще дуже довго жахалася гучних звуків чи літаків в небі, натякаючи цим на те, що росіяни зробили начебто весь світ небезпечним.
Так і є.
Вони зробили весь світ таким, що маленька дівчинка хоче і не знає, де сховатися.
В Польщі ми просто жили, день за днем гортаючи новини.
Але там теж були свої пригоди.
Я не є офіційним опікуном дитини, зробити опікунство я там не змогла ( а я навіть в польському суді була) і тому Христина не могла отримувати там допомогу чи піти до школи.
Потім я залишилась без роботи, я працювала в українській IT компанії.
Але через те, що з компанією почали закривати контракти, мені зменшили зарплатню вдвічі.
Я не могла на ці гроші існувати, підтримувати країну і родину, тому я почала шукати вакансії в Європі.
Але попит там був дуже великий, тому коли я вже майже опустила руки, моя найкраща подруга запросила до себе в Японію, переконавши мене в тому, що тут я 100 відсотків роботу знайду.
Христина їхати так далеко від мами не хотіла, тому ми вирішили, що спочатку поїду до Японії я одна, влаштуюсь, а тоді спробую забрати маму з сестрою.
Так і сталося, я знайшла роботу, орендую квартиру і вже чекаю на приїзд мами з Христиною.
Наприкінці я хочу висловити свою безмежну вдячність за неоціненну підтримку уряда Японії, який предоставив українцям прихисток, найкращі соціальні умови та просто людське співчуття.
Я надзвичайно вдячна всім японцям навколо мене, всім з якими мені довелось зустрітися, всім з якими я працюю, всім українцям, які тут давно живуть та без яких я не уявляю вже своє існування.
Ви можете вирішити, що я просто намагаюся бути красномовною, але мені навіть не вистачає слів, щоб повністю описати наскільки змістовний порятунок я отримала тут, в Японії.

ハルキウ
2月24日、強烈な轟音と爆発音で突然目が覚め、今まで感じたことのない恐怖、人間の本能的な恐怖を感じました。
私は夫に言った「マキシム、戦争だ、彼らは戦争を始めて、爆撃している…」 夫は飛び上がり、「すぐに荷物をまとめろ」と言った。
私は自分の足を感じませんでした。
どこに何が置いてあるか忘れてしまいました。
犬は恐怖で泣きながら床にしがみつき、家の中を駆け回りました。
子供たちは眠っていましたが、私たちの叫び声を聞いてベッドから飛び起き、戦闘機が家の上空を飛んでいるときに突然泣き出しました。
地獄でした！言葉にできません。
家が揺れているようだった。
近所の人が物を集めて走り回っていました。
私はすぐに友達に電話しましたが、彼らは最初に爆撃された地域から遠く離れた市内中心部に住んでいたため、何も聞こえなかったと言いました。
私たちはなんとか取ったものを持って車に飛び込み、私たちの地域から逃げる場所がなかった子供がいる私の友人も一緒に連れて行くことにしました。
私達の家の裏に軍事基地があったので私達は1番危険な場所にいました。
私たちは2月28日月曜日まで市内中心部に住んでいる義母のところに行き、爆撃から廊下で壁の間に隠れていました。
ドアの近くの床で寝て、数回、地下室に降りました。
さらなる侵攻と爆撃が予想されることを知ったので、駅の防空壕に行くことにしました。
その日はどこ​​に行くのも危険でした。
砲撃と外出禁止令があり、移動が禁止されていましたが、私たちは行くことを決めました。
めちゃくちゃ怖かったです。
駅で軍が私たちを見て、「電車に乗れ」と言って、私たちの持ち物をつかみ、私たち全員を電車に乗せてくれました。
そして、電車が出発してするまで、私たちは出発するかどうか迷っていました。
荷物をまったく準備していなくて、犬が義母の家で私たちを待っていたからです。
しかし、すべての親戚や友人に電話した後、私たちはリヴィウに向けて出発し、そこでこの地獄を乗り越えることにしました。
電車は満員で、私たちは4人乗りの部屋に7人で乗っていました。
私たちはハリコフから最初に避難することができたのでそのような列車に乗ることができたのは幸運でした。
その後はもっとひどくて、列車の中のほとんどの人が立っていました。
いくつかの都市で爆撃があったため、電車が止まることがあり、合計で30 時間乗っていました。
この旅は一生忘れません🥹 子供たちは何が起こっているのか、どこへ行くのか全く理解していませんでした。
リヴィウでは、友人の友人が私たちを助けてくれ、一晩私たちを泊まらせてくれました。
その後、私たちはさらに数家族と一緒にアパートに約1週間住んでいました。
このアパートは親切な人々によって提供され、東から逃げたすべての人を無料で受け入れてくれていましたが、住宅は数日しか与えられず、その後はどこかに出発する必要がありました。
なので私達は夫と離れてドイツに行くことを決めました。
リヴィウで家を借りるのは非常に高価で現実的ではありませんでした。
そのため、5日にはウクライナとポーランドの国境を越えました。
そこにはとても長い列があり、新しい試練でした。
子供たちや荷物があったので非常に困難でした。
ポーランドとの国境まで2キロ以上歩かなければなりませんでした。
しかし、私たちはすぐに国境を越え、そこで腕を広げた何千人もの人々が迎えてくれました。
ポーランド人は私たちに食べ物を与え、毛布をくれ、火のそばで体を温め、子供たちにおもちゃやその他の贈り物を与えてくれました。
それから私たちは、難民を助けてヨーロッパのさまざまな国へ連れて行く外国人やバスがあるセンターに行きました。
私たちは素晴らしいドイツ人に会い、彼らの車で私たちをドイツに連れて行ってくれました。
その後、良いドイツ人のディルクが、私たちのドイツ滞在中にずっと私たちを助けてくれていました。
彼は私たちを彼の友達の家に定住させ、それから彼は私たちにクレーフェルトの街に住んでいる素晴らしい家族を紹介してくれました。
1つの大きな快適な家に私の友人と彼女の子供と一緒に3つの家族が住んでいた。
それは困難な時期でしたが、同時に素晴らしいことでした。
この家族は私たちをとても温かく迎えてくれたので、彼らの助けを借りて私たちは回復し始めました。
彼らはすべてにおいて私たちを助けてくれました。
私は彼らを決して忘れません！
彼らと一緒に暮らし始めて 2 か月経った時に、名古屋にいる妹のところへ行くことにしました。
ドイツでは私たちは自分の家に住んでいなくて、そしてこの国はすでに支援と住宅を必要としている何百万人もの人々を受け入れていたした。
そのため、30日に日本に来ました！
再び、長い旅、2人の子供、書類、ストレス、違う言語、家にいない生活… しかし！日本はできるだけ早く支援しようとし、すぐに財政支援を行い、必要な書類を処理しました。
私たちは今安全で子供たちは学校に行き、ゲームをし、私たちの顔に笑顔が現れましたが、私たちの親戚や私たちの近くにいる人々は、これらすべての戦争の日々に今もウクライナに住んでいます。
私たちは毎日彼らのことを心配しています。
そして、私たちは邪悪なプーチン政権を決して許しません。
彼らが私たちの国、私たちの人々、私の家族に対して行ってきたこと、そしてこれからも行い続けることのすべてです!
私たちはロシアを許しません。
この犯罪政権を支持するロシア人と、何年にもわたって活動を停止してきた人々を許しません！
これらの人々はすべて犯罪者であり、罰せられるべきです！

Харьков.
24 февраля я резко проснулась от сильного грохота и взрывов, моментально ощутив страх, который не ощущала прежде, это был животный страх. Я сказала мужу: «Максим война, они всё таки начали войну, бомбят…» муж подорвался и сразу же сказал: «Быстро собираем вещи!» Я не ощущала ног, моментально забыла где и что лежит; собака прижавшись к полу от испуга скулила, потом носилась по дому, дети спали, но услышав наши крики, подорвались с кровати и разрыдалась, когда просто над домом пролетел истребитель. Это был ад! Не передать словами. Дом казалось шатался. Соседи забегали, собирая вещи. Я судорожно звонила друзьям, но они говорили, что не слышат ничего, поскольку жили в центре города, дальше от начала боевых действий. Выскочив в машину с тем, что успели взять, мы решили забрать с нами мою знакомую соседку с ребенку, потому что им некуда было бежать с нашего района, а он у нас был в первые дни, в эпицентре событий! За нашим домом находилась военная база! Мы уехали в центр города к моей свекрови, там мы прожили до понедельника 28 февраля, прятались и пережидали все эти бомбёжки в коридоре между стенами, спали на полу у дверей, несколько раз спускались в подвал. Узнав, что ожидается сильная бомбежка и наступление, мы решили поехать в бомбеубежище на Ж/Д вокзал, в этот день было опасно куда либо выезжать, был обстрел и комендантский час, запрет передвигаться, но мы рискнули, было жутко страшно. На вокзале нас увидели военные и сказав- «бегите в поезд» схватили наши вещи и посадили нас всех в вагон. Мы до самого момента, пока не тронулся поезд, всё ещё сомневались, уезжать или нет, ведь мы совсем не собирали вещи, всё оставили дома и собака нас ждала у свекрови… Но позвонив всем родным и близким, мы всё таки решились уехать во Львов и переждать этот ад там. Ехали мы в набитом вагоне, нас было 7 человек в купэ, как оказалось, мы попали в самое начало эвакуации из Харькова и нам повезло ещё уехать в таких поездах, после, уже было жуткое количество людей в вагонах, многие просто стояли. Мы ехали 30 часов, остановливаясь из-за бомбёжек в некоторых городах. Запомню эту поездку на всю жизнь🥹 Дети вообще не понимали, что происходит и куда мы. Во Львове нам помогли и приняли нас на одну ночь друзья друзей, а после мы около недели жили на квартире, ещё с несколькими семьями. Эту квартиру давали добрые люди, просто бесплатно принимали всех бежавших с востока, но жильё давалось всего на несколько дней, а дальше нужно было куда то уезжать. Поэтому мы приняли решение, что нам нужно расстаться с мужем и уехать в Германию, снимать жилье во Львове было не реально, очень дорого. Поэтому 5 го числа мы пересекли границу Украины с Польшей. Это тоже было испытание, огромные очереди, с детьми и вещами было очень тяжело, приходилось идти до границы с Польшей два или больше километра. Но слава Богу, мы пересекли границу быстро и там нас всех, встречали тысячи человек с распростёртыми руками. Поляки, они накормили нас, дали одеяла, мы грелись у костра, детям подарили игрушки и какие то ещё подарки и дальше мы поехали в центр, где было много иностранцев, и автобусов, которые помогали беженцам и забирали их в разные страны Европы! Мы встретили замечательных немцев, которые нас отвезли в Германию на своих машинах, ну а дальше, один из этих добрых немцев- Дирк, помогал нам на всем пути нашего прибывания в Германии. Он поселил нас у своих друзей, а потом нам нашел замечательную семью, ещё одних своих друзей в городе Крефельд , в которой мы жили с моей знакомой и её ребенком три семьи в одном большом уютном доме. Это было непростое время, но в тоже время в чем то замечательное, эта семья нас приняла так тепло, что с помощью них мы начали приходить в себя. Они помогали нам во всем. Никогда их не забуду! Ну а спустя два месяца проживания у них, мы всё же решили улететь к моей сестре в Нагою. Ведь в Германии мы жили не в своем жильё и эта страна и так приняла миллионы людей нуждающихся в помощи и жилье. Поэтому 30 го числа мы прилетели в Японию! Опять путь-дорога, двое детей, вещи, опять оформления и стресс, язык, проживания не у себя дома… Но! Япония старалась помочь, как можно скорее и моментально выдала нам денежную помощь, оформила необходимые документы!

Хотелось бы сказать, что хоть мы и находимся сейчас в безопасности, дети ходят в школу, играют в игры, появились улыбки на наших лицах, но наши родственники и близкие нам люди, все эти дни войны находились и по сей день живут в Украине. Мы каждый день переживаем о них. И мы Никогда не простим злобному путиновскому режиму, все то, что он натворил и продолжает делать нашей стране, нашим людям, моей семье! Не простим России, не простим россиянам, которые поддерживают этот преступный режим и тем кто все эти годы бездействовал! Все эти люди преступники и должны быть наказаны!

戦争
戦争は私の心を沈ませる言葉です。
昔は歴史の本からしか戦争のことを知りませんでした。
しかし、2014年になって初めて戦争とは何かを知りました。
私の故郷、クラマトルスクはドネツク地方にあり、ドネツクからわずか 100 km の場所にあります。
幸いなことに、その年、私は戦争のすべての恐怖を見ることなく、4 か月後にウクライナの旗がはためいた故郷の街に戻りました。
私は過去 4 年間、キーウで勉強し、働いていました。
2014年以来、私たちの国と私の人生は大きく変わりました。
ウクライナ人はヨーロッパを自由に旅行できるようになり、学校や幼稚園が建設され、道路が工事されました。
私は人生を楽しみ、おそらく他のみんなと同じように将来の計画を立てていました。
しかし、私とすべてのウクライナ人の人生は、2022 年 2 月 24 日の「前」と「後」に分けられました。
この日、すべてのウクライナ人が「戦争」という言葉で目覚めました。
私はこの日キーウにいて、母からの電話で「戦争が始まった」という言葉を聞いて目を覚ましました。
午前 5 時に、ロシアはキエフを含むウクライナの領土全体に突然ミサイル攻撃を開始しました。
同時に、ハリコフでは本格的な攻撃がすでに進行され、民間人居住区は​​砲撃を受けており、ヘルソンでは戦車がクリミア橋とウクライナ国境を越えていました。
ロシアの上陸部隊はゴストメルに降りてきて、キエフへの攻撃を開始していました。
窓の外を見ると、何千人もの人々が子供、持ち物、ペットを連れて家を出て逃げているのを見ました。
誰かが何をすべきか知っていましたか？どこに逃げるかべきか知っていましたか？いいえ、誰も何も知りませんでした。
多くの人が、より安全な地域に向けて避難するために1 日以上を費やしました。
同時に、ヘリコプターや軍隊に移動方向を示すさまざまな標識が道路や家屋に現れ始めました。
森や野原に隠れた妨害工作員もたくさんいました。
道路を移動することは非常に危険でしたが、人々には他の選択肢がありませんでした。
まだキーウから避難していない人は可能な場所に隠れていました。
自分のアパート、駐車場や防空壕。
しかし、その夜は誰も眠れなかったと思います。
午前 4 時頃、大きな音がして、窓の前に黄色い光が広がりました。
私の家の上空で撃墜されたのはロシアのヘリコプターでした。
私はもう眠れませんでした。
バスルームに隠れて、朝まで生き残る方法だけを考えました。
私の唯一の願いは、朝まで生きて、少なくとももう一度家族に会うことでした。
翌日、ロシア軍はすでにキーウに侵入しようとしていました。
都市の遠く離れた地域ではすでにロシアの戦車が走っていて、人々は高速道路で残酷に撃たれ始めました。
高速道路を運転し、キーウを離れると、民間人が持ち物を持って道路に沿って歩いているのを見ました。
彼らには車がなく、街を出る方法が他になかったからです。
人々、戦車、子供、動物、壊れた車、パニック、そして将来の不安。
私たちは道路上でこれらすべてを観察していました。
幸いなことに、私たちは無事に目的地に到着しました。
そしてさらに多くの試練が私たちを待っていました。
-20度の場所で暖房と水のない家に住むこと。
明日は来ないかもしれないと毎晩眠りに落ち、目を覚ますと、あなたの愛する人や知人がまだ生きているかどうかわからない。
映画のワンシーンか、ファンタジー本のページのようですがこれが現実です。
私たちがいた現実です。 そして現在もほぼ 3000 万人のウクライナ人がこの現実の中にいます。
ウクライナから避難していた私たちは、幸運にも無事に列車で国境にたどり着くことができました。
私がポーランドに到着してから数日後、ウクライナの鉄道への砲撃が始まりました。
日本の組織 YWCA は、私が日本に行くのを助けてくれました。
彼らは、ビザ、ポーランドでの住居、日本への航空券の手配を手伝ってくれました。
安全な場所にいる機会を与えてくれた日本に心から感謝しています。
最初は大きな騒音が怖く、航空機はすべて私にとって軍用機に感じ、警報や夜間外出禁止令がないことは、かけがえのない贅沢になりました。
私の人生はどのように変化したか。
私の人生は2月に止まったようです。
21世紀にこのような血に飢えた戦争が起こりうるという現実を、私はまだ信じていません。
将来の計画と以前の幸せな生活は、ウクライナの領土に侵入した何千ものロシア軍の戦車によって完全に打ち砕かれました。
多くのウクライナ人が家、親戚、友人を失いました。
二度と父親に会えない人もいれば、母親、子供、幼なじみに会えない人もいます。
今でも起こっていることは、信じがたく、理解するのが難しいです。
「兄弟の民族」は、私たちがウクライナ人であるという理由だけで、私たちを殺す権利があると判断しました。
誰もが防空壕で夜を過ごすこと、毎日サイレンを聞くこと、破壊された家や殺された人々を見ることに慣れました。
しかし、私たちはそれに慣れるべきではありませんし、現代の世界に戦争の場所があってはなりません。
ロシアが処罰されずに望むものを奪い、望む者を殺すことは許されません。
今、全世界が平和のための戦いで団結しなければなりません。
もう9月ですが、ウクライナ人にとってはまだ2月です。

Война
Війна – слово, яке змушує моє сердце стискатись. Колись, про війну я знала лише з книжок по історії. Але вперше я дізналась що таке війна у 2014 році. Моє рідне місто Краматорськ, знаходиться в донецькій області і лише в 100 км від Донецька. На щастя, того року мені пощастило не бачити всіх жахів війни і через 4 місяці ми знов повернулись у рідне місто, над яким майорив український прапор.
Останні 4 роки я жила, навчалась і працювала у Києві. З 2014 року багато що змінилось в нашій країні і в моєму житті. Українці отримали змогу вільно подорожувати Європою, будувалися школи, дитячі садочки, ремонтувалися дороги та ще багато чого. Я раділа життю і будувала плани на майбутнє, напевно як і всі.
Але моє життя і життя кожного українця розділилось на «до» і «після» 24 лютого 2022 року. Цбого дня кожен українець прокинувся зі словами «війна».
Я застала цей день в Києві, прокинувшись від дзвінку моєї мами і почула ті самі слова «почалась війна». О 5 ранку Росія підступно завдала ракетні удари по всій території України, в тому числі і по Києву. В той самий час в Харкові вже йшов повномасштабний наступ, цивільні квартали обстрілювались з артилерії, в Херсоні танки перетинали кримський міст і державні кордони України. В Гостомелі спускався російський десант і форсував наступ на Київ.
Визирнувши у вікно я побачила тисячі людей, з дітьми, речами, домашніми улюбленцями, які покидали свої домівки і тікали світ за очі. Чи знав хтось що треба робити? Чи знав хтось куди тікати? Ні.
Багато людей провели не одну добу в спробах виїхати в безпечніші регіони.
В той самий час почали з’являтися різні мітки на дорогах та будинках, які вказували гелікоптерам та піхоті напрямки руху. Також було багато диверсантів, хто ховався в лісах та полях. Пересуватися дорогами було надзвичайно небезпечно, але люди не мали іншого вибору.
Ті хто ще не полишили Києв, лишався хто де. Хтось в своїй квартирі, хтось на паркінгу, хтось в бомбосховищі. Але я думаю цієї ночі ніхто не міг спати.
Близько 4 години ранку я почула сильний гул і потім жовте сяйво розлилося перед моїм вікно. Це був російський гелікоптер, якого збили над моїм будинком. Більше я не могла спати. Ховаючись в ванній кімнаті я думала лише про одне – як дожити до ранку. Моїм єдиним бажанням було дожити до ранку і хоч ще один раз побачити мою сім’ю.
Наступного дня російські війська вже намагалися прорватися в Київ. В дальніх районах міста вже їздили поодинокі російські танки. На трасах почали звірски розстрілювали сім’ї.
Їдучі по трасі і покидаючи Києв ми бачили цивільних, які йшли вздовж дороги разом зі своїми речами, бо не мали автомобілів, а іншого способу покинути місто просто не було. Люди, танки, діти, звірі, розбиті машини, паніка і невідомість- все це ми спостерігали на дорозі.
На щастя ми безпечно дістались місця призначення. Попереду нас чекало ще багато випробувань: жити в домі без опалення та води в -20 градусів; кожної ночі засинати з думками, що завтра вже може не настати, прокидатися і не знати, чи всі твої близькі та знайомі ще живі.
Здається ніби це кадри з кіно або сторінка з фантастичної книги. Але це реальність, реальність в якій ми опинилися. І саме в цій реальності зараз знаходяться майже 30 мільйонів українців.
Євакуювувавшись з України нам пощастило безпечно дістатися кордону потягом. Через декілька днів після того як я дісталась Польші, почалися обстріли української залізниці. Дістатися до Японії мені допомагала японська організація YWCA. Вони допомогали мені з візою, житлом в Польші, а також квитками до Японії. Я безмежна вдячна Японії за можливість опинитися в безпечному місці.
Перший час я лякалась гучних звуків, кожен літак був для мене військовим, а відсутність сигналів тривоги та комендантської години стали безцінною розкішшю.
Що ж, як змінилось моє життя. Мені здається, що моє життя зупинилось ще в лютому. Досі я не вірю в реальність сьогодення, що в 21 столітті можлива таке кровожерлива війна. Плани на майбутнє та попереднє щасливе життя розбились вщент о тисячі танків російських військових, яки вдерлися на територію України.
Багато українців втратили свої домівки, своїх рідних або знайомих. Хтось вже більше ніколи не побачить батька, хтось мати, хтось дитину, а хтось друга дитинства.
В те, що відбувається навіть зараз важко повірити, важко усвідомити. «Братній народ» вирішив, що він в праві нас вбивати, лише тому, що ми українці. Всі вже звикли ночувати в бомбосховищах, звикли кожного дня чути сирени, звикли бачити зруйновані будинки, або вбитих людей. Але ми не маємо до цього звикати, не має бути місця війні в цивілізованому світі. Не можна дозволяти Росії забирати те що хочетьс, вбивати кого хочеться, безкарно. Саме зараз весь світ повинен згуртуватися у боротьбі за мир.
Зараз вже вересень, але для кожного Українця все ще лютий.

1.戦前の生活。
私、ワレンチナ・サフチェンコは、戦前はハリコフに住んでいました。
鉄道で働き、55歳で定年退職をしました。
私は退職して10年になります。
何をしていたか?-私は休息を取り、孫の手伝いをしていました。
しかし、この呪われた戦争によって、子供たちの笑い声、そして親たちの涙を一瞬で打ち消されました。

2. 戦時中の現実。
2月24日午前4時30分、まだ人々が寝ている間に最初のミサイルがハリコフに到着しました。
庭で何かが爆発しているのを聞いたので、家を出て息子に駆け寄りました。
彼らも起きていて、一声で戦争が始まったと言いました。
私たちはさまざまな方向から爆発音を聞き、ハリコフは毎日砲撃を受けていました。
夜は眠らず、廊下に座っていました。
とても怖かったです。
最初の日、ミサイルが空港に向かって飛んでいて私達はそこから3km離れたところに住んでいました。
通りの終わりには鉄道があり、まず鉄道と空港が爆撃されました。
爆発するたびに、どこで爆発しているかを確認していました。
いつも家から逃げるか、家に残るかを考えていました。
しかし、夜に隣の通りで爆発が聞こえ、航空機が家の上で向きを変えたとき、私達はこれから航空機で家を爆撃し始めると思いました。
この日も夜は寝ず、外出禁止令が解除される朝に出発することにしました。
朝6時に隣人を息子と一緒に連れて 2家族で車に乗り、出発しました。
ハリコフを離れるとき、道路や家屋は破壊されていました。
道のりは非常に困難で、誰もが疲れ果てていました。
特に、わずか9歳の子供たちです。
私たちは休むことなくポルタヴァに車で行き、12時にそこに到着して車に燃料を補給し、少し休んでクレメンチュグに車を走らせました。
道路のそばには、爆発から逃げていた全ての難民にご飯を配っていた女性達がいました。
これらすべての方々のご支援に心から感謝いたします。
夕方には、チェルカースィ地域にあるスメラの街に近づいていました。
私たちがまだ道を進んでいる間に、息子の妻と隣人がチャットで一晩滞在できる場所を探していました。
それは私たちをすでに待っていたスミラ市の学校の住所であり、この学校の校長と教師が私たちを迎えてくれました。
私たちはスポーツホールに配置されました。
サイレンと爆発から逃げていた難民がすでにたくさんいました。
まず第一に、彼らは私たちに食事を与えて休息を取らせてくれました。
私たちを保護してくれたすべての教師と校長に感謝します。
休んだ後、フメリニツクにいく途中ですでに国外に行くことを決めました。
私たちはフメリ ニツクの親戚を訪ね、そこからウジホロドに行きました。
渋滞があったので長い間運転しました。
国境に着いたとき、息子に別れを告げて彼は家に帰りました。
私たちは国境を越えるために長い間並んでいましたが、ここではボランティアに支えられ、誰も私たちを困らせることはありませんでした。
まず、ハンガリーで国境を越え、そこも学校の避難所を与えられていたので少し休み、その後ポーランドに行きました。
ポーランドに到着した私たちは、私たちのような難民が休む格納庫に一晩置かれました。
私たちは次に何が起こるか分からなかったので義理の娘と隣人がチャットルームで私たちを避難させる場所を常に探していました。
それで彼らはヘルシンキで私たちを助け、コトカ市にある家を与えてくれた一つの家族を見つけました。
私たちはボランティアの車でポーランドを出発し、バルト諸国からタリンに到着し、そこで待ち合わせをしてヘルシンキ行きのフェリーに乗せてもらいました。
私たちは2時間後にフィンランドにいました。
そこで私たちはすでに家をくれた家族に会い、彼らは私たちをコトカの街に連れて行ってくれました。
最初に私たちを警察に登録し、人道支援をしてくれました。
私たちが住んでいた場所のすべての隣人に感謝します。
彼らが私たちがウクライナからの難民であることを知ったとき、彼らは食べ物や服、子供達のためにおもちゃを持って来てくれました。
日本に住んでいる私の娘は、いつも電話をかけてきていました。
そしてある時、彼女は電話をかけて、日本がウクライナからの難民の受け入れを始めたと言いました。
ヘルシンキで2日でビザを取得しました。
フィンランド語とロシア語が少しわかるボランティアさんも手伝ってくれました。
私は彼と一緒に大使館に行き、彼は私に言われたことを理解できるように通訳してくれました。
彼はまた、空港に行くのを手伝ってくれました。
彼に感謝をしています。

3. 日本への避難。
ヘルシンキで東京行きの飛行機に15時間乗っていました。
自分がどうなるかを考えていました。
東京では、言葉もわからないから大変な書類作成や手続きを手伝っていただきました。
東京から名古屋へ飛行機に乗らなければならないのですが、残念なことに私は飛行機に乗り遅れました。
廊下を歩いてすべての書類を記入し、切符を買って名古屋行きの電車に乗るのを手伝っていただいて、娘に電話して私が何時に着くかを教えてくれました。
私は4月1日に到着し、今私が住んでいる小さな家族が迎えてくれました。

4. 新しい国での生活。
私は名古屋が好きです。
難民の私たちに敬意を持って扱ってくれています。
彼らはすべての書類を完成させ、資金援助をしてくれています。
みんなの助けに心から感謝しています。
私も今住んでいる娘の家族とみんなにどれほど感謝しているかわかりません。
理解できず、話すのがとても難しいのが残念です。
私はその言語を学びたいと思っています。
私の願いは、戦争が終わり、ウクライナにある私の最愛のハリコフに戻ることです。

1. Життя до війни.
Я, Савченко Валентина проживала до війни в місті Харков. Працювала на залізній дорозі, в 55 років пішла на заслужений відпочинок, тобто на пенсію. На пенсії я вже 10 років. Що робила?-Я усі , відпочивала та допомагала з онуком. Та в одну мить все перекреслила ця клята війна, дитячий сміх та сльози батьків.

2. Реальність в воєнних условіях.
Перші ракети прилетіли до Харкова 24 лютого о 4 годині 30 хв, коли ще всі люди відпочивали. Я почула, що на дворі щось вибухає , вибігла з будинку і побігла до сина, вони вже теж не спали. В один голос промовили , що почалася війна , ми чули з різних боків вибухи . Кожен день Харків обстрілювали. Ночами ми не спали , сиділи в коридорі. Дуже страшно було. Перші дні ракети летіли в сторону аеропорта, ми жили в 3 км від нього, а в кінці нашої вулиці пролягає залізна дорога , і в першу чергу бомбили залізницю та аеропорт. При кожному вибуху ми опреділяли в якому місці зривається. Весь час думали виїжджати чи залишитися дома. Та коли почули вночі вибухи на сусідній вулиці і коли літак розвертався над будинком, подумали , що це вже все , зараз почнуть з літака бомбить будинки. І цю ніч ми також не спали, вирішили , що вранці коли закінчиться комендантська година ми будемо виїжджати. О шостій годині ранку ми виїхали з дому в автомобілі їхало дві сім’ї ,ми забрали сусідку з сином. Коли виїжджали з Харкова дороги та будинки були розбиті . Дорога була дуже тяжка , всі були виснажені , особливо діти , яким всього по 9 років. До Полтави їхали не відпочиваючи, там ми були о 12 годині, заправили машину , трішки відпочили і поїхали далі до Кременчуга, біля дороги стояли жінки і пригощали обідом всіх біженців, які їхали від вибухів. Щиро дякую всім цим людям за підтримку . Вже вечоріло ми під’їжджали до міста Смела ,це в Черкаській області. Коли ми ще були в дорозі, дружина сина і сусідка шукали в чаті де б ми могли зупинитися на ніч і нам пощастило надали адресу куди їхати. Це була адреса школа в місті Сміла, де нас вже чекали, зустріли нас директор та вчителі цієї школи. Нас розмістили в спортивному залі, де вже було багато біженців, які теж вирішили виїжджати від сирен і вибухів. В першу чергу нас покормили і пішли відпочивати . Дякую всім вчителям та директору, що прихистили нас. Відпочивши ми поїхали до Хмельницька, вже в дорозі вирішили їхати за кордон. В Хмельницьку ми були в родичів і вже з відти поїхали до Ужгороду, їхали дуже довго бо були великі затори, доїхавши до кордону , ми попрощалися з сином моїм і він повернувся до дому.
Довго стояли ми в черзі, щоб перейти кордон , і тут нас підтримували волонтери, ніхто нас не бросив в біді. Спочатку пройшли кордон в Венгрії, там трохи відпочили , дали прихисток теж
у школі і далі поїхали до Польщі. Прибувши до Польщі нас розмістили на ніч в ангарі, де відпочивали такі ж біженці як і ми. Не знали що буде далі , та невістка та сусідка увесь час шукали в чаті де б дали нам прихисток. Так вони знайшли сім’ю з Хельсинки, яка допомогла і дала будинок , який розташований в місті Котка. З Польщі ми виїхали на волонтерському автомобілі і проїхали всю Прибалтику, доїхавши до Талину, нас там зустріли і посадили на паром, який плив до Хельсінкі. Були ми в Фінляндії через дві години. Там нас уже зустрічала сім’я , яка дала нам будинок , вони відвезли в місто Котка. Спочатку ми за їхали зареєстрували нас в поліції та дали гуманітарну допомогу. Дякую всім сусідам , де ми проживали .Коли вони взнали , що ми біженці з України, приносили їжу та одяг , для дітей іграшки. Донька ,яка проживає в Японії весь час звонила, та якось вона позвонила і сказала , що відкрився кордон в Японії для біженців з України. Мені зробили візу в Хельсинці за 2 дні. Допомагав також волонтер який розумів фінську мову та російську трішки. З ним я їздила в посольство і він мені переводив , що говорили, щоб зрозуміти що мені говорять. Також допоміг доїхати до аеропорта, велике йому спасибі.

3. Евакувація в Японію.
В Хельсінки я сіла на літак до Токіо, летіли 15 годин. Летіла і думала, як я буду. В Токіо не знаючи мови, але мені допомогли оформляти всі документи всі процедури які пройшла це було жах. З Токіо я повинна летіти до Нагої та нажаль я запізнилася на літак, проходячи по коридору оформляючи кожну анкету, мені допомогли купити білет і сісти на потяг до Нагої та позвонили до доньки і сказали о котрій годині я буду. Приїхала я першого квітня ,мене зустріла моя маленька родина, в якій я проживаю зараз.

4. Жизнь в новой стране.
В Нагої мені подобається, так як для нас біженців віднеслись з повагою . Оформили всі документи та дають грошову допомогу. Я всім щиро дякую за допомогу, не знаю як хто я вдячна всім і родині моєї доньки де я живу теж.
Тільки прикро, що не розумію і дуже тяжко дається мова. Я сподіваюсь , що вивчу мову.
Моє бажання, щоб війна закінчилася і я повернулася в Україну , в свій любимий Харків.

私は1999年7月15日、「百万本のバラの街」と呼ばれるウクライナの東部にある美しい街、ドネツクで生まれました。
私の記憶にある最も明るい思い出は、この場所によるものです。
幼い頃から両親とヨーロッパを旅していましたが、いつも故郷に帰れることが何よりの幸せでした。
振り返ってみると、後悔するようなことは何もないです。
もし別の人生を選べるチャンスがあったとしても、私は選ばないでしょう。
至って平凡で、どこか気楽な日々が、2014年2月まで続きました。
当時の私は14歳。
そして時間は止まった。
侵略国（ロシア）の軍隊が私の街に侵入してきたのです。
無数に発射されるミサイルと爆弾により街は破壊されて行きました。
８年間に渡り。
そして、今も。
今もまた。
人々を包み込んだ恐怖、愛する人を失った悲しみ、失った家など。

独特の雰囲気があり、栄えていて元気で、資源も豊富だったこの街は、今や生活が出来ない場所となってしまったのです。
破壊されて、くらくて、私には知らない街。
最後にその街から逃げることができない親戚を訪ねて行った私はショックを受けました。
心が引き裂かれるようだった。
それはもう私が知る街では無かった。
私の知る街は奪われた。

両親は去る決心をし、私たちは別の都市を住処にしました。
首都キエフから7km離れたイルピンという小さな町に住むことになります。
ドネツクに比べれば、イルピンは本当にとても小さく、以前住んでいたところとはまるで違う。
しかし、その分長所もあります。
公園が多く、地元の人は「緑の街」と呼んでいます。
更に、森に囲まれています。
私たちは「ここなら絶対に安全だ。」と思った。
だがそうではなかった。
これについては後ほど語ろう。

私は16歳から勉強と仕事を両立してきました。
私は誰の視線から見てもほぼ共通点のない二つの専門を持っています。
法律家とデザイナーです。
でも、共通点はあります。
どちらも、名称は違えけど、依頼主と請負人として行動しています。
どちらも真剣で、型にはまらない姿勢が求められる仕事です。
表現方法が異なるだけでどちらも創造性が必要とされます。
それから数年後、学業を終えた私は、やはり当時はより望ましいと思われたデザイン職につきました。
今の私は２３歳。
一部はフリーランスと一部は会社で6年間の経験があります。

思い出せる限り、私はいつも家族とともにいました。
友人と海外旅行に行くか、家族と公園でバーベキューをするかとなった時、私はいつも後者を選んできました。
なぜなら「家族は私のすべてであり他の人は必要ない。」

そうやって事は2022年2月まで続きました。
致命的な日、ロシア、またロシアだ。
ソ連崩壊当初から「兄弟国」と呼び合ってきた人々とともに、我が国に対する本格的な戦争が開始されたのは、2014年以来2度目である。
非人道的で残酷、無慈悲で冷血。
奴らが押し寄せてきて、何千人も残忍で我々を殺しました。
住宅や 社会基盤、農地を破壊しています。
私たちの作物を持ち出して、転売しているのです。

2月24日、午前4時、私は電話で起こされた。
日本の友人からの電話だ。
彼は「大丈夫か？」と尋ねてきた。
「ウクライナに居て安全か？」とも聞かれた。
私は、「なぜ安全ではないのか」と不思議に思いました。
30分後、爆発音がした。
かなり接近で。
「今の何だった？どこから？誰が？」私たちは心の奥にその答えが分かっていても、最後の最後まで信じたくなかったのです。
「もしかしてまたなの？このような宿命は誰によって定められたの？」恐怖、ドネツク2014からのフラッシュバック。
でも今の方がもっと恐ろしい。
敵の武器は強化され、より危険になっている。
そして一番恐ろしいのは人に向けられていること。

2月のウクライナはまだまだ冬で寒い。
外は－6度。
地下の駐車場に降りてゆく。
もはや車のための場所ではなく、シェルターになっています。
爆発音と共に私たちはそこでただ時間が過ぎるのを待つ。
水も無く、電波も無く、トイレも無く、暖房も無い。
地下駐車場の－6 °Cは－１２°Cのように感じられる。
「寒いな、お腹が空いたな。」「私はこの冷たい床で寝ればいいのか、そもそも寝ない方がいいのか？でもその場合どれぐらいたえられるのかな」スーパーなどは閉鎖している。
状況は不安定。
しかし、こうした人間の欲望はすべて、生き残る欲望に比べれば、たいしたことはなかった。
駐車場には、100人ほどの人が一緒にいた。
その中には、3歳から12歳までの子供もいました。
まだ幼いのに、彼らはすでに戦争を知ることになってしまった。
泣いている、怖がっている。
そして、大人も一緒に泣いている。
恐怖心を抑えることはできない。
心の中にある勇気は、その恐怖を和らげることができても、それ以上はできないのです。

私たちは皆、人生を愛しています。
しかし、多くの人は今あるものに感謝しなくなりました。
ふかふかのベッドやお昼の温かいスープや夜の公園での散歩などなど。
平凡な日常生活が嫌になってきている。
過労、疲労、寝不足。
今の私はこれがすべて解決できることに気がつきました。
休職をするなり、仕事を変えるなりすればいい。
またはゆっくり休み、睡眠を十分に取り、家族と時間を過ごす。
もしくは好きなことをする。
その人の希望次第です。
自分の人生の主役は自分だから。
自分の通りにすればいい。
こういったことはどんな状況でもできます、戦争の時以外は。
戦争は日常を壊すのだから。
今度はどこが攻撃されるのか、といったことで頭がいっぱいになってしまう。
これを経験したことがない人は恐らく理解できないだろう。
言葉では説明してもしきれないものがある。

日に日に、「今逃げるべきでは？」と悩む。
でもどこへ？道は安全なのか？敵は待たず、誰も惜しみません。
逃げるのはリスクを冒す価値はあるか？それとも、ここにいる方がリスクは高いのでは？そして、これから私たちはどうなりますか？以前は一年先まで計画を立てたりしていたのに、今は1時間後すら計画できない。

丸9日間、延々と続く砲撃の中、ひたすら待ち続けた。
10日になって、4発の砲弾が私たちの住む団地に着弾した。
窓の無いマンションの部屋、リアガラスの無い車。
この状況で「どう逃げる？外は雨。
しかし、ロシア軍の戦車はすでにイルピンに入っています。
他に選択肢は無い。
「逃げよう。」私たちは早朝で出発した。
道のりは厳しかった。
砲撃、爆発したミサイル弾による火災、恐怖で悲鳴を上げる人々。
私たちはどこに行くのか分からないまま進んでいった。
今まで３時間かかった道乗りが８時間の旅になりました。

「なんでこんな目に会わななければいけないの？」答えなどない。
外の国が勝手に家に侵入してきて私たちのものを全て奪うことにした。
二度目も。
どうすればいい？「旅立とう。」決断は自発であった。
「お父さん、お母さん日本のビザ申請をするつもりです」「どうして日本なの？」―と聞かれる。
「ロシアから遠いから。そこへ行こうよ、ね？」しかし両親は反対した。
「異国で言語と文化がかなり違う。それにここで積み上げてきた物を捨てるわけにはいかない。2014年に全て失って生活をやり直した。でももう一度ゼロから建て直すのは力も無い。」このような答えを聞くことがどれだけ悲しかったことか、でも分かる、うん。
「一人で行くの？家族無しで大丈夫なの？そもそも私一人で何ができるの？」

やるしかない。
そして今、私はポーランド行きのバスに乗っている。
書類の申請をしなければならない。
「日出ずる処」日本。
私の新たな家になる全く馴染みのない未知の世界。
人生における物事の移り変わりの速さは凄まじい。
「行ける！いや、まだ準備出来てない。でもやるしかない。」

ポーランドで２週間を過ごすとあちらこちらで見慣れた顔と聞き慣れた言葉にすれ違う。
私と同じウクライナ難民だ。
ポーランドの国境はウクライナなので戦争が終われば、この人たちはほとんど帰ってしまうでしょう。
でも日本は、、とても遠い、、それなのになぜ日本なのか？答えは簡単、遠いからこそ日本なのです。
ポーランドは近すぎる。
でも私は日本じゃなく、例えば英語などが使われている国にすることもでき、その方が楽だったに違いない。
「もし変えるなら、すべて変えなきゃ。」そう思う。
私は日本文化についてたくさん知らないし、日本語も話せない上に日本に友達がそれほどいるわけではない。
それにウクライナまで8,000キロメートルある。
私は今度いつウクライナにいけるの？そもそもいけるの？私は22歳で、残ったのは４３キロの体重と、泣き疲れた体。そんな中、日本に着いたのだ。
私の「冒険」はこれからだ！しかし、「冒険」は仕事を失った事から始まってしまった。
正確には、時差の所為で続ける事ができなくなった。
これで生活費も無い。

日本では何もかもが違う。
日常生活用品のベッド、コンセントやトイレも全てが違う。
私が食べ慣れた食品も無い。
「私ってまた新たな問題を作ってしまったのでは？日本を選んだのは間違いだったのでは？」でも、ここの人たちは親切で、すぐに助けてくれます。
折角受け入れてもらえたからにはきっぱり判断する事はやめよう、そもそもそうゆう立場でもない。」

一か月、二か月、四か月、、私はだんだん慣れてきて、伝統や文化に馴染んできました。
確かに、後悔はしていない。
笑顔で前へ進んで行く。
今は難しいけれど勉強をしていて、時々フリーランスのグラフィックデザイナーとして依頼を受けたりなどしています。
不安定な生活が続いても、私の周りには助けに来てくれる人がいます。

多くの人が忘れ始めているが、しかし戦争は続いている。
誰もが、穏やかで平和な、落ち着いた暮らしを祈っています。
私も祈っています。
私の家族は今もウクライナにいます。
私の夢は戻って、家族に会い、彼らをハグして、下らない話をしながら一緒にのんびりと時を過ごすことです。
この夢は叶います。
なぜなら、心から平和を願う心と、愛と思いやりに満ちた魂だけが、この世界を変えられるからです。
そして戦争と、その裏にいる人たちは忘れられます。
正確な日は分からないですが戦争は終わります。
一緒にそれを信じましょう

コロトコワ・エリザベータ

Я родилась 15 июля 1999 года в прекрасном городе на востоке Украине, который носит гордое название “город миллиона роз” – Донецк. Самые светлые воспоминания, что я храню в своей памяти, связаны с этим местом. С маленького возраста я путешествовала с родителями по странам Европы, но была бесконечно счастлива каждый раз возвращаться домой, в свою уютный родной край. Оглядываясь назад, я ни о чём не жалею. И если бы у меня был шанс выбрать другую жизнь – я бы не стала. Совершенно обычные и немного беззаботные дни, которыеу меня были, длились до февраля 2014 года. На тот момент мне было 14. И время остановилось. Войска страны-агрессора (России) вошли в мой город. Они уничтожали его бесконечным числом выпущенных ракет и снарядов. На протяжении 8 лет. И сейчас. Сейчас тоже. Страх, что окутал людей, горе от потери близких, жилья…

Яркий, некогда процветающий город, с его уникальной атмосферой и полный ресурсов, стал местом, куда нельзя возвращаться. Разбитый, унылый, чужой. Когда я приехала туда последний раз, чтобы навестить родственников, у которых не было возможности уехать, я была поражена. Сердце разрывалось на части. Это больше не мой город. Его у нас забрали.

Мои родители приняли решение уехать, и мы выбрали другой город для жизни. Теперь мы будем жить рядом со столицей, в 7 км от Киева в небольшом городе – Ирпене. По сравнению с Донецком, Ирпень казался слишком маленьким, совершенно не похожим на место, где мы жили прежде. Но в нём есть большой плюс. Здесь много парков, из-за чего местные жители прозвали его “зелёным городом”. А также, он со всех сторон окружён лесом. “Здесь точно будет безопасно.” Но мы ошиблись. Правда, об этом позже.

Я училась и работала с 16 лет. Мои два образования, как многие могут отметить, практически не имеют линий пересечения – юрист и дизайнер. Но я вижу в них общие черты. Так, с обеих сторон, по-разному именуемые, но выступают клиент и исполнитель. Обе работы требуют серьёзности и неординарного подхода. Везде нужен креатив, просто по-разному преподнесённый. Спустя годы, по завершению образования, всё же, я остановилась на профессии дизайнер, что на тот момент мне показалось более затребованным　(востребованным). Сейчас мне 23. У меня за спиной 6 лет опыта работы, часть на фрилансе и часть на компании.

Сколько себя помню, я всегда была рядом с семьей. Между поездкой за границу с друзьями и барбекю в парке с семьей, я всегда выбирала второе. “Мне больше никто не нужен, они всё, что у меня есть.”

Так длилось до февраля 2022 года. Роковая дата.Россия. Снова она. Вместе с народом, которые мы от начала распада СССР называли “братской страной”, уже второй раз от 2014 года начинает полномасштабные действия против моей страны. Бесчеловечно и жестоко. Беспощадно и хладнокровно. Они ворвались к нам и снова убивают нас тысячами, по-зверски. Разрушают наши дома, инфраструктуру, наши поля. Вывозят наш урожай и перепродают его.

24 февраля в 4 утра меня разбудил звонок. Это друг из Японии. Он спрашивал, всё ли в порядке? Безопасно ли в Украине? Для меня было удивительно: “а почему не должно быть.” Через полчаса прогремел взрыв. Так близко. “Что это было? Откуда? Кто?” В глубине души мы знали ответ на этот вопрос, но до последнего не хотели верить. “Неужели опять? Кто предписал нам эту судьбу? “
Страх, флешбеки из Донецка 2014 года. Но сейчас намного страшнее. Оружие противника сильнее и опаснее. И что самое ужасное, оно нацелено против людей.

Всё ещё зима, в Украине холодно. На улице -6С. Мы спускаемся в паркинг. Это больше не место для машин, это убежище. Под звуки снарядом, мы сидим там. Без воды, без связи, без туалета, без отопления. В паркинге -6С ощущаются на -12С. “Холодно, хочется есть.” “Должна я спать на сыром полу или не спать вообще? Но сколько я так　продержусь?” Магазины закрыты. Ситуация неопределенная. Но все эти человеческие желания были ничем, по сравнению с желанием выжить. Вместе с нами в паркинге было около 100 людей. Среди них и дети, от 3 до 12 лет. Такие маленькие, но уже знают, что такое война. Она(и) плачут, боятся. А взрослые плачут вместе с ними. Страх нельзя подчинить. Отвага в сердце может лишь направлять тебя, чтоб приглушить этот страх, но не более.

Все мы любим жизнь, но многие уже не ценят то, что у них есть. Мягкая постель, горячий суп на обед, вечерние прогулки в парке. Обыденность их раздражает. Тяжелая работа, усталость, недосып. Сейчас я понимаю, что всё это можно решить. Взять отгул с работы или сменить работу. Отдохнуть, выспаться, провести время с родными. Заняться любимым делом. Это зависит от желания человека. Твоя жизнь, ты её хозяин. Распоряжайся как знаешь. Это реально при любых условиях, кроме войны. Ведь на войне нет условий. Каждую минуты задаёшься вопросом, куда же прилетит следующий снаряд? Кто не испытывал этого, никогда не сможет понять. А словами этого не передать.

День за днём, метаясь от мыслей, уехать ли сейчас? А куда ехать? Безопасна ли дорога? Противник не ждёт и не жалеет никого. Стоит ли рисковать, уехав? Или мы больше рискуем, оставаясь здесь? И что нас ждёт? Раньше мы строили планы на годы вперед, а сейчас не можем просчитать и следующий час.

Мы ждали целых 9 дней, тянущихся бесконечно долго,под обстрелами, что не прекращались. На 10ый, в наш жилой комплекс прилетело 4 снаряда. Квартира без окон, машина без заднего стекла. “Как теперь ехать? На улице дождь. Но российские танки уже в Ирпене. У нас нет иного выбора. Уезжаем.” Ранним утром мы выехали. Дорога была тяжелой. Обстрелы, пожары, вызванные взрывом ракет, крики людей от страха. Мы не знали, куда мы едем. Дорога, что раньше занимала 3 часа, сейчас превратилась в 8.

“За что нам это всё?” Нет ответа на этот вопрос. Чужая страна решила ворваться в наш дом и забрать всё, что у нас есть. Второй раз. Что остается? “Я уеду”. Решение было спонтанным. “Родители, я буду подавать на визу в Японию”. “А почему Япония?” – спрашивают они. “Она далеко от России. Поехали туда”. Но, родители отказались. “Чужая страна, язык, менталитет. И как мы можем бросить всё, что нажили? Мы потеряли всё в 2014 году, и отстроили заново. Но у нас больше нет возможности, нет сил строить жизнь с нуля.“ Как же больно слышать такое… Но я понимаю, понимаю. “Ехать одной? Как я там без семьи? Что я вообще смогу одна? “

Я должна.
И вот я сижу в автобусе на Польшу. Мне нужно оформлять документы. Япония – страна восходящего солнца, чужой и незнакомый мир, что скоро станет моим новым домом. Как же быстро может поменяться всё в жизни. “Я готова. Нет, не готова. Но должна.”

Две недели в Польшe, везде видишь знакомые лица, слышишь родную речь. Это беженцы из Украины, такие же, как и я сейчас. Польша граничит с Украиной, так что вероятно большая часть этих людей, вернутся обратно, когда война закончится. А Япония… Так далеко… Так почему же Япония? Ответ прост, дело и есть в расстоянии. Польша слишком близко. Но я ведь могла выбрать и другую страну, где говорят, например, по-английски, так было бы легче. “Если менять, то менять всё.” Вот мои мысли. Я не знаю много о японской культуре, я не говорю по-японски, у меня не так много друзей здесь. И 8 тысяч километров разделяют меня и мою страну. И когда теперь я смогу вернуться, и смогу ли? Мне 22, 43 кг что от меня остались, вся заплаканная и уставшая. И я в Японии. Моё ”приключение” начинается. Да, и началось оно с того, что переехав в Японию, я потеряла работу. Вернее, не смогла продолжать из-за разницы во времени. Теперь я ещё и без средств для существования…

Здесь всё другое, абсолютно. Даже такие простые вещи как кровать, розетки, унитазы – всё другое. Нет привычных продуктов питания. “Может, я создала себе ещё одну проблему? Может это была ошибка выбрать Японию?” Но люди здесь добрые и отзывчивые, они готовы помочь. Всё же, они меня приняли. Не буду судить так категорично, да я и не в том положении.”

Месяц, два, четыре… Я начинаю привыкать, вливаться в их традиции и культуру. И правда, я не жалею. Я улыбаюсь и иду вперед. Я учусь (хоть так сложно), иногда беру заказы как дизайнер-фрилансер. Пусть нестабильность так и остается частью моей жизни, но меня окружают люди, готовые прийти на помощь.

Но война продолжается, только многие начинают забывать об этом. Все молятся о спокойной, мирной, размеренной жизни. Что делаю и я. Моя семья всё так же в Украине. Моя мечта – вернуться, увидеть их, обнять, и провести несчетное время за пустыми разговорами. И эта мечта исполнится. Потому что лишь сердца, искренне жаждущие мира, и души, полная (ые)любви и сострадания, могут изменить этот мир. А война, люди, что стоят в её главе, будут забыты. Я не знаю точной даты, когда война закончится. Но это произойдёт. Давайте верить вместе.

Короткова Елизавета